Галя не раз, не двiчi пiдносила голiвочку з братових колiн, не двiчi, не тричi i ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колiнах, не обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тодi й Галя втихла, тiльки часочком тихенько мiцнiш пригортали до себе старшого брата нiжнiї рученятка.

Так вони сидячи дiждалися неньки.

Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цiлуючи, притягнула до вiконця й у жаху оглядала його i в жаху питала:

— Що таке сталося? Що тобi, дитино моя? Що? Коли? Як?

— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син. Бiльш вона не питала вже нiчого, тiльки подивилась на його довше та мiцнiш його обняла та заплакала.

— Не плач, мамо, — каже старший син. — Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити пiду.

— Ох, дитино моя! Дитино моя! — промовила мати, неначе серце в неї розривали.

Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася… Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася — i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив'яв i не той став, що колись був.

От i вечеронька на столi — усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху їсть теперки-й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.

Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, — i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, — i з такою думкою спати полягали.