У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чує старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.

Мати схилилася i мати питалася:

— Дитя моє, -питала вона, — чи багато там терпiв?

— Еге, — одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.

— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та нiхто i алi не чуез так уже тихенько шепоче вона. — Мамо! Мамо! — шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.

— Ох, моє дитя кохане! — знов, чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!

I знов усе наче змерло — тихо.

— Мамо! Мамо! — знов шепоче Галя, i знов Галi нiхто не чує: i не бачить нiхто доброго журливого личенька.

— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менi, серденько моє! — пита ще мати.

— Нi, мамо, в мене нiщо тепер не болить, а як хазяїн вишукається, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менi служби, — просить старший син.

— Душе ти моя, серце ти моє! — чується унятно, й начеб слова тi з самої душi, з самого серця вишарпанi, з болючого серця й з болючої душi та й остатнi вже слова.

Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожає ушко i довго-довго-довгенько слуха й прислуха — усе тихо й темно — й, прислухаючи, Галя сама зiтхає.

II

Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй — тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.

Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.