Вже бiльш мати нiчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сидiла вже мовчки, та тiльки дивилася на старшого сина, та все тiснiш та тiснiш душила її важка рука тая… А старший син задумавсь i недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатцi, стукали дверима, по черзi брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.

Мiсяць свiтив уповнi, зорi наче палали — одна зоря поломнiш вiд другої, мороз був сильний, аж трiщав, снiг хрускав пiд чобiтьми навдивовижу, напрочудо. Навiть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов — iде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилин ки: "Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти?

Скажи, будь ласка!"

На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.

— Ходiм вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькi, — каже вона до других.

Вони пiшли, а услiд їм кричали голосочки i "бувай здоров", i «вернися», i "вертайсь хутче"; а Галя — то вона тiльки вигукувалась: "братик милий, милий братик!" Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.

— I я пiду у наймити! — каже один брат.

— От як! — промовила Галя; а слiзочки закапали одна по другiй швиденько.

— I я! I я! I я! — кажуть усi брати в один голос.

У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.

— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаєш? Покид…