Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.

— Годi, Галю, годi! — кажуть брати, — слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.

— Не плач, Галю! — каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. — Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки — одкрий-бо личенько!

— Не хочу чобiткiвi — хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.

— Слухай-бо, Галю… Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!

Одна Галина ручка одпала вiд личенька, й одне очко, повнiсiньке сльозою, зирнуло на братика, i ридання впинилося.

— Помисли лишень, Галю, коли ми усi пiдемо у наймити, так усi чоботи собi покупимо, а тобi вже найкращi, ми усi кожухи покупимо, а вже тобi…

— I я пiду у наймички! — вимовила Галя, i друга ручка одпала вiд личенька, i оченята вже веселенько виблискували у слiзках.

I порiшили вони такеньки усi, щоб iти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидiти на печi, i мiцненький жаль посягав їх по старшому брату. I усi вони дивилися по всiх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вмiли, як його бути. Коротенький день прудко бiжав, та їм здавалося, що вiн кiлька разiв повертавсь назад, поки таки дiждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тодi серденятка всi не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати вiн у теплiй хатi i годуватимуть його добре.

— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати 'дно до 'дного. — От як йому буде! От як виборної — I Галя погукувала:

"О, славненько! _О, любенько!"

Та чогось у братiв впали голоси їх дзвiнкi, i Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тiльки, а там i стихла. I мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.