Яка ганьба!.. Вони відмовились прийняти її сина! Священик зразу розкусив її! А вона ж гадала, що за розкішною й оманливою зовнішністю світської жінки й зразкової матері ніхто не розгадає її становища! Отже, усі бачать, хто вона така!

Вражене себелюбство раз у раз відроджувало в її пам'яті проникливий ректорів погляд, завдаючи їй невимовного страждання. На саму згадку про той погляд її мов обдавало приском і від сорому спалахувало обличчя. Знову згадувались її базікання, даремні вигадки та ще ректорова посмішка – іронічна, недовірлива, хоч навіть і вона не зупинила Іду. А він же зразу її розкусив!..

Нерухомий і мовчазний, Джек журливо поглядав з другого кутка карети на свою матір, неспроможний збагнути її розпачу, і лише здогадувався, що вона страждає через нього. Бідолашний хлопчик невиразно відчував: він у чомусь завинив, але до його суму домішувалась велика радість, що його не прийняли до пансіону.

Подумайте лишень! Уже два тижні тільки й розмов було про Вожірар. Мати домоглась від нього обіцянки не плакати й бути слухняним... «Любий дядечко» повчав його. Констан купила все необхідне для пансіону. Все було готове, вирішене. А хлопчика жахала сама думка про в'язницю, куди всі намагались запроторити його. І ось в останню мить над ним зглянулись.

Якби мама не тужила, він так дякував би їй! Яке то було б щастя знову сидіти, загорнувшись у хутра, біля мами, в цій кареточці! У ній вони здійснили стільки незабутніх прогулянок! А скільки ще могли б у ній кататися! І Джеку пригадались пообідні виїзди в Булонський ліс, довгі чарівні поїздки по промоклому заціпенілому від холоду Парижу, такому незрівнянному й новому для них обох!

Він однаково приваблював і сина й матір. Пам'ятник, що траплявся дорогою, найменша вулична пригода, – усе їх тішило.

– Глянь, Джеку!..