Щотижня її відвідував чоловік середнього віку, сивуватий і елегантний. Згадуючи його, Іда так урочисто казала «месьє», ніби це відбувалося при французькому дворі за часів, коли так називали брата французького короля. Хлопчик називав його просто «любий дядечко». Служники, доповідаючи про його прихід, шанобливо оголошували: «Його ясновельможність», – а в розмовах між собою називали значно фамільярніше: «Її старий».
«Її старий» напевне був дуже багатий, бо пані де Барансі нічим не клопоталася, і гроші просто танули у цьому домі, де правила .мадемуазель Констан, покоївка і «права рука» господині, єдина особа, з якою тут по-справжньому рахувалися. Саме вона давала Іді адреси постачальників і наставляла її, як належить поводитися у Парижі та у добірному товаристві, бо відтоді, як цій утриманці усміхнулося щастя, їй найбільше хотілося здаватись порядною жінкою – елегантною, шляхетною і бездоганною.
Отож не важко уявити собі її стан після прийому в ректора, отця О., й ту лють, яка кипіла в її серці, коли вона виходила від нього.
Елегантна двомісна карета чекала її біля воріт навчального закладу. Іда, тримаючи за руку сина, не піднялась, а кинулась у карету, але їй іще стало сили звеліти візникові: «У мій особняк!» Звеліти досить гучно, щоб почуло кілька священиків, що, розмовляючи біля під'їзду, швидко розступилися перед цим вихором хутер і кучериків.
Ледве карета рушила, безталанна жінка відкинулась на спинку в кутку карети, але не в гордій і манірній позі, як бувало на прогулянках, а обм'якла, в сльозах, ледве тамуючи свої ридання й зойки в шовковій оббивці карети.