– Чудово... Чудово!.. Надішліть усе це до мене на бульвар Османа.

Пані де Барансі кидала продавцеві візитну картку й виходила, жваво розмовляючи з Джеком про покупки. Потім вона напускала на себе поважний вигляд:

– Головне, не забудь, що я тобі казала: не проговорися «любому дядечку», що я їздила на бал... Це таємниця... Хай йому біс! Уже п'ята година... Ох, дістанеться ж мені під Констан!..

Вона не помилилася.

Її покоївка і «права рука», висока дебела особа років сорока, мужоподібна і некрасива, кинулась до Іди, ледве ті зайшла в дім.

– Костюм уже принесли... Та чи ж можна так запізнюватись... Пані не встигне... Як одягти її за такий коротким час?

– Не сварися, моя дорога Констан... Якби ти знала, що зі мною було... Ось, подивися!

І вона вказала на Джека.

Покоївка, здавалось, обурилася.

– Як, панич тут? Ви повернулися?.. Це дуже погано, паничу. Після всього, що ви обіцяли... Доведеться відправиш вас у ту школу під конвоєм жандармів. Ось тобі й на! Ваша мама занадто добра.

– Та ні, він не винен. Це їхні священики не захотіли... Уявляєш? Завдати мені такої образи, мені... Мені!..

Тут у неї знов полилися сльози, і вона, звертаючись до Бога, знову заголосила, за що він її так карає. Додайте до нього з'їдені меренги, іспанське вино й задуху у кімнаті, їй стало млосно.

Довелося покласти сердешну в ліжко і відкоркувати флакони з нюхальною сіллю, щоб привести її до тями. Констан, клопочучись коло неї з виглядом жінки, яка знає, чого варта така млість, спокійно ходила туди-сюди по кімнаті, відчиняла й зачиняла шафи і всім своїм виглядом ніби промовляла: «Минеться!»

А тим часом бубоніла: