– І придумали отаке – везти хлопця до отців-єзуїтів... Ніби він для нього, отой пансіон, у його становищі... Порадилися б зі мною, то такого, звісно, не сталося б... Я б уже постаралася, знайшла б для нього пансіон, який йому треба!

Наляканий Джек, побачивши матір у такому стані, підійшов до ліжка і, стривожено дивлячись на неї, подумки благав її простити його за те, що завдав їй болю.

– Ану геть звідси, паниченьку! Вашій матері уже краще... Час уже її одягати.

– Як! Ти, Констан, хочеш, щоб я їхала на бал? Мені не до розваг...

– Пхе! Годі, пані, знаю я вас... За п'ять хвилин і згадки не зостанеться... Гляньте-но краще на оцей костюм, на рожеві шовкові панчохи, на оцей ваш ковпачок із дзвіночками...

Іда взяла Витівку – маскарадний костюм – і розгорнула його. Задзвеніли дзвіночки, заяскріли блискітки – і вона не витримала.

Поки Констан одягала та чепурила матір, Джек пішов до темного будуара.

У кокетливо вбраній, обставленій меблями з м'якою оббивкою кімнаті стояв морок, і лише від сусіднього ліхтаря, що горів на бульварі, падало тьмяне світло. Засмучено притулившись лобиком до віконного скла, хлопчик думав про минулий неспокійний день і потроху, сам не усвідомлюючи чому, відчув себе тією «бідною дитиною», про яку з таким співчуттям говорив священик.

Як дивно чути на свою адресу співчутливі слова, коли почуваєш себе щасливим! Отже, бувають нещастя такі приховані, що про них і не здогадуються ні їхні винуватці, ні їхні жертви?

Відчинилися двері. Мати вже закінчила свій туалет.

– Зайдіть, паничу!.. Подивіться, яка краса!..

О, яка ж чарівна була та Витівка, – рожева й срібляста, вся з атласу! Як приємно шурхотіли і переливалися блискітки з кожним рухом!

Хлопчик дивився, захоплювався, а мати – напудрена, легка, невагома, з брязкальцем у руці, усміхалася йому, усміхалася власному відображенню у великому дзеркалі на ніжках, анітрохи не турбуючись, чим вона завинила перед Богом і чому вона така безталанна.