Під кінець його запитали, де він бачив, щоб слони поклонялися Сонцю.

Я колись бачив це на фотокартці! – відповів він з величчю бовдура.

За це Констан назнала його блюзніром і безбожником, а куховарка, вгодована пікардійка, з селянським лукавством повторювала на обидва боки:

– Послухайте, не беріть гріха на душу. Про віру не балакають.

А Джек?.. Що ж він робив у цей час?

Сидячи у кінці столу, розімлілий від розпеченої плити і нескінченної суперечки цих неотесаних горлопанів, він дрімав, опустивши голову на руку, і його біляві кучері розсипались на рукаві велюрового костюмчика. В напівдрімоті, перш ніж заснути важким і стомливим сном, він чув шушукання трьох служників... Тепер йому здавалося, що розмовляють про нього, але голоси були далекі-далекі і звучали, ніби в тумані.

– А від кого воно в неї, оце янголятко? – запитав куховарчин голос.

– Кат її знає, – відповіла Констан. – Певно тільки одне: йому не можна далі тут лишатись, і вона доручила мені підшукати для нього якийсь пансіон.

Гикнувши, візник промимрив:

– Заждіть-но, заждіть. Я знаю один лепський пансіон... він вам якраз під... дійде. Називається він колеж... ні, не колеж... гі... гімназія Моронваля. Та то все'дно, що колеж. Коли я служив у Саїдів, у моїх єгиптян, то возив туди хазяїнового сина, і власник закладу, чорнопикий такий, завжди тикав мені рекламні листки. У мене ніби ще зостався один...

Візник покопався у гамані і серед пожовклих папірців, які він виклав на стіл, знайшов найзамацаніший.

– Ось, – гордо заявив він.

Потім розгорнув папірець і став читати, чи то пак, бекати по складах:

– Гі... гі-мна-зія Мо-ро-н-ва-ля... в... в...

– Дай мені, – сказала Констан і, взявши в нього з рук папірця, одним духом прочитала:

– «Гімназія Моронваля, проспект Монтеня, 25. У найкрасивішому кварталі Парижа. Сімейний заклад. Великий сад. Кількість учнів обмежена. Уроки французької вимови за методом Моронваль-Декостер. Виправлення різних вад у вимові шляхом правильної постановки органів мовлення...»