Потім Констан огорнула її плечі теплою накидкою і привела до карети; Джек сперся на поруччя і дивився, як два рожеві гаптовані сріблом черевички, жваві і рухливі, ніби вони уже кружляють у танку, спускаються по застелених килимом сходах, несучи його маму далеко-далеко, на бал, куди з дітьми не ходять. Коли затих останній звук дзвіночків, він повернувся з порожнечею в серці до кімнати, вперше в житті пригнічений, стривожений самотиною, хоча лишався сам майже щовечора.

Коли пані де Барансі вечеряла не вдома, Джека доглядала мадемуазель Констан.

– Повечеряйте удвох, – казала мати.

Стіл накривали на дві особи, але в такі дні їдальня здавалася хлопчику надто великою й незатишною. Констан, якій було мало втіхи від вечері наодинці з малюком, переносила їхні прибори в підвал на кухню, і вони вечеряли н компанії всіх інших служників.

Отам було роздолля!

Стіл у масних плямах вгинався від їжі й питва, в загальному гармидері лунали вигуки й регіт співтрапезників.

Звісно, хазяйчина «права рука» головувала і, щоб розвеселити добірне товариство, не соромилася розмальовувати походеньки господині, проте висловлювалася недомовками, аби не налякати хлопчика.

Того вечора в підвалі гучно обговорювали хазяйчину невдачу у Вожірарі. Візник Огюстен заявив, що воно й краще, бо ті людці зробили б з хлопця «єзуїта, святенника».

Мадемуазель Констан обурилася: вона «не дуже набожна», ніде правди діти, але не хоче, щоб хтось ганив віру й церкву. Тут суперечка перейшла на інше, на превеликий жаль Джека, який нашорошив вушка, все ще сподіваючись зрозуміти, чому такий добрий на вигляд священик не захотів прийняти його.

Тепер мова пішла не про Джека та його матір, а про віру. Віра підпилого візника Огюстена була досить дивиною. Його Богом, виявляється, було Сонце... І ніякого іншого він не знає...

– Я, як слони, я поклоняюся Сонцю!.. – повторював він з упертістю п'яного.