Він обіцяв не плакати.
Та іноді через затамоване зітхання, що скидалося на відлуння ридань, він здригався від голови до п'ят. Тоді на ньому запитливо зупинялись материні очі: «Пам'ятаєш, що ти обіцяв?..» І хлопчик стримував зітхання й сльози, але відчувалося, що він гірко страждає і боїться, що його тут покинуть, – пансіон, куди вперше потрапляє малюк, який доти ріс удома, здається йому місцем заслання. Кількахвилинне вивчення матері й дитини, певне, задовольнило б менш проникливого спостерігача, але отець О..., котрий чверть століття очолював аристократичний навчальний заклад, що належав єзуїтам із Вожірара, надто добре знав мирян, вищі паризькі кола, відтінки їхньої мови й вбрання, щоб не вгадати в матері нового вихованця особливу відвідувачку.
Самовпевненість, із якою та зайшла до кабінету, самовпевненість надто підкреслена і тому явно неприродна манера сидіти, відкинувшись на спинку стільця, дзвінкий штучний сміх, а найбільше – безупинна балаканина, за якою вгадувалися її спроби приховати сум'яття через якусь потаємну думку – все насторожувало священика. Через одні й ті самі розваги, місця для прогулянок та схоже вбрання, відмінність між модно одягненими жінками з вищого світу і напівсвіту, між лореткою, котра уміє триматися, і маркізою, котра надто багато собі дозволяє, стала така тонка й невловна, що й найдосвідченіші знавці не завжди можуть розрізнити їх з першого погляду; ось чому священик так уважно придивлявся до цієї особи.
Найдужче бентежила ректора її недоладна мова. Як було розпізнати людину за примхливою течією і стрімкими поворотами її розповідей, що вертілися, наче в калейдоскопі? Проте священикова думка про відвідувачку, хоч та й намагалася збити його з пантелику, майже сформувалася, а її розгубленість після запитання про Джекове прізвище остаточно переконала священика у його здогадах.