Жінка зашарілася, зніяковіла, на мить завагалася.

– Справді, – пролепетала вона. – Вибачте... Я ще не відрекомендувалася... І де моя голова?

Діставши із кишені напарфумлений, як ароматична подушечка, невеличкий футляр із слонової кістки, вона вийняла звідти візитну картку, на якій видовженими літерами ніби усміхалося банальне ім'я:

Іда де Барансі

Ректор загадково посміхнувся.

– Дитина теж має це прізвище? – запитав він.

Питання прозвучало майже зухвало. Дама все зрозуміла, ще дужче збентежилась і, щоб приховати розгубленість, з надмірною гідністю відповіла:

– Але ж... Безумовно, пане абат... Безумовно!..

– Он як! – поважно промовив священик. Тепер уже він сам не знав, як висловити свою думку. Ректор крутив у руках візитну картку, і губи його ледь тремтіли, як у людини, котра усвідомлює значення і вагу слів, що їх повинна за хвилину вимовити.

Несподівано він підвівся, підійшов до високих засклених дверей, що виходили у великий сад з чудовими деревами, позолоченими багряним зимовим сонцем, і легенько постукав по шибці. За вікном прослизнула темна постать, і майже відразу на порозі кабінету виріс молодий священик.

– Будьте ласкаві, любий Дюфйо, – попросив ректор, – погуляйте з хлопчиком... Покажіть йому церкву, наші теплиці... Бідолашна дитина тут знудилася...

Джек подумав, що прогулянка – лише привід уникнути болісного прощання перед розлукою, тож у його очах відбився такий відчай і страх, що добрий священик лагідно заспокоїв його:

– Не бійся, мій маленький... Мама нікуди не піде... Ти знайдеш її тут.