Чи помічали ви, як шукають один одного в Парижі такі людці, як вони тягнуться один до одного, гуртуються, розтроюджують один в одному свої нарікання, свої вимоги, своє нікчемне й безплідне марнославство? Повнячись у душі зневагою до таких, як сам, кожен з них лестить і палить фіміам будь-кому із своєї компанії, поза якою життя для них – порожнеча.

Судіть самі, якими були уроки таких учителів, уроки, за які їм майже не платили і більша частина яких минала в розмовах за кухлем пива, у хмарах тютюнового диму, такого густого, що незабаром співрозмовник майже не бачив і не чув співрозмовника. Кожен говорив якомога гучніше, намагаючись перекричати інших; пережовуючи свої куці убогі думки, вони доводили їх до абсурду; їхня мова була пересипана особливим мистецьким, науковим і літературним жаргоном, але оті високі матерії розтягувалися, спотворювались, рвались па шмаття, розповзалися, як дорогі тканини від їдких кислот.

А «діти півдня»? Як їм велося серед такого безладдя?

Лише пані Моронваль, яка зберегла добрі традиції пансіону своїх сестер, ставилася серйозно до власних обов'язків, але латання одягу, кухня і турботи про великий навчальний заклад, який перебував у стані занепаду, поглинали добру половину її часу.

Треба було пильнувати, аби бодай форма вихованців на вихід у місто була в пристойному стані, – діти дуже пишалися своїми мундирами, які всі без винятку були розшиті галунами до самих ліктів. У гімназії Моронваля, як ото в деяких арміях Південної Америки, були тільки сержанти, і для дітей це була єдина маленька розрада серед знегод їхнього животіння вдалині від рідного краю під гнітом знущань власника пансіону.