Хлопчик іще вагався.

– Ідіть, любий!.. – з королівським жестом промовила пані де Барансі.

І він слухняно вийшов, не зронивши жодного слова, не схлипнувши, ніби уже приборканий самим життям, привчений ним до незаперечної покори.

Коли він вийшов, у кабінеті на кілька хвилин запала мовчанка. Тільки чути було даленіючі кроки хлопчика та його супутника, поскрипування під їхніми ногами підмерзлого піску, потріскування вогню в каміні, цвірінькання горобців на гілках дерев, звуки фортеп'яно, голоси, гомін переповненого людьми будинку – одне слово, чулося приглушене зачиненими на зиму вікнами життя великого пансіонату під час занять.

– Хлопчик, очевидно, дуже вас любить, пані, – нарешті сказав ректор, розчулений граціозністю й покірливістю Джека.

– Як йому мене не любити! – вигукнула аж надто мелодраматичним голосом пані де Барансі. – У бідолашної дитини нема нікого на світі, окрім матері!

– О, то ви вдова?

– На жаль, так, ваша велебність... Мій чоловік помер десять років тому, відразу після нашого одруження і за вельми дивних обставин. Ах, пане абат, письменники хтозна-де шукають пригоди для своїх героїв, не здогадуючись, що найзвичайнісіньке життя інколи варте більше десяти романів... І найкращий тому доказ – моє життя. Так, граф де Барансі належав, як ви можете судити з прізвища, до однієї з найдавніших родин Турені...

Вона ступила на слизьке. Отець О. був якраз родом із Амбуаза, отож чудово знав усе тамтешнє панство. У ту ж мить граф де Барансі опинився в компанії генерала Пімбока й сінгапурського раджі, що викликало у священика ще більші сумніви і недовіру. Проте у нього не здригнувся на обличчі жоден м'яз; він лише м'яко урвав уявну графиню.

– Чи не здається вам, так само, як і мені, пані, – запитав він, – що було б трохи жорстоко вже тепер розлучити з вами хлопчика, який, судячи з усього, любить вас найбільше у світі? Він іще малий. Чи стане йому сили витримати таку болісну розлуку?..