– Було б найкраще, – строго сказав священик, – владнати як належить ваше життя, зробити ваш дім гідним дитини, яка в ньому мешкає.

– Саме про це я й думаю весь час, пане абат...– відповіла жінка. – Що більше росте Джек, то серйознішою стаю я сама. До того ж у найближчому майбутньому моє життя влаштується... Одна людина давно хоче одружитися зі мною... Та поки що мені хотілося б, щоб син був на відстані й не бачив моєї невлаштованості, щоб він дістав належне аристократичне й християнське виховання, гідне гордого імені, яке мав би носити... І я подумала, що з цього погляду йому ніде не було б так добре, як у вас; але ви його відштовхуєте, руйнуючи всі мої найкращі материнські наміри...

І тут, здавалось, ректор завагався. Якусь хвилину він помовчав, а потім, дивлячись їй просто в вічі, сказав:

– Добре, пані, якщо ви наполягаєте, я поступлюся. Маленький Джек дуже сподобався мені. Я згоден мати його серед наших вихованців...

– О ваша велебність!..

– Але за двох умов.

– Я погоджуся на будь-які умови.

– Перша: до того дня, коли упорядкується ваше життя, хлопчик проводитиме всі свята й навіть канікули у нашому закладі й не з'являтиметься у вашому домі.

– Але він помре, мій Джек, якщо не бачитиметься з мамою!

– О, ви зможете приходити до нього, коли захочете, лише – і це друга наша умова – ви ніколи не зустрічатиметесь у вітальні, а тільки тут, у моєму кабінеті, а я подбаю, щоб нас ніхто не бачив.

Дама підвелася і аж затремтіла від обурення.