Навколо струмився натовп — сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку — він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном — цілим мільйоном!

Боже мій, невже він матиме мільйон?

І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?

Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.

— Дайте прикурити, мужчина!

Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.

— Чи не хочете провести вечір?

Пішов, не відповідаючи. Зробив кілька кроків і раптом зупинився. Дівчина метнулася навздогін, та полковник, не озираючись, швидко перейшов вулицю.

Думка, що зупинила Грейта, одночасно вразила і потішила його. В глибині душі він знав, що це — лише виправдання, виправдання жалюгідне, та все ж йому зробилося легше, і полковник навіть облаяв себе за нікому не потрібні сумніви.