Грейт піймав таксі і поїхав додому. Клубок уже не стояв біля горла, і його холостяцька квартира не здалася похмурою і брудною. Зрештою, він доживає в ній останні дні.
Грейт відімкнув шухляду письмового столу, перебрав папери, попалив непотріб. Спати не хотілося, сидів і курив, переглядаючи фотографії в товстому шкіряному альбомі. Переважно фронтові друзі: скільки тривог і небезпек пережито з ними!
Капітан Річард Еморі біля свого «ліберейтора». Всміхається і не знає, що вже не повернеться на аеродром. Його збили німецькі винищувачі над Нормандією; Річард так і не встиг скинути бомби, його «ліберейтор» врізався в землю і вибухнув — від Еморі не залишилось навіть жменьки попелу.
А ось лейтенант Джон Тодд — нього збивали аж двічі, але лейтенантові таланило: одного разу дотягнувся до передової і викинувся на парашуті, іншого — кілька днів блукав у прифронтовій зоні, обминаючи німецькі патрулі, поки не дістався до своїх. Щасливчик цей Тодд: вже давно у Штатах, одружився, працює у якійсь фірмі — спочатку писав, та час рве найміцніші зв'язки.
Від цієї думки зробилось сумно. Тоді, особливо під час дружніх вечірок, вони присягались берегти фронтову дружбу. Що залишилось від цих клятв? Приємний спогад і легкий наліт суму…
Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.
Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його — худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…