Юний Грейт мав лише одного друга. Джек мешкав по сусідству, він ішов на клас попереду, його батьки також були квакерами, і Кларенс, позбавлений дитячого товариства, тягнувся до Джека, визнаючи його авторитет мало не в усьому.

Того дня Кларенс, як звичайно після школи, підняв дошку в паркані, що відокремлював їхню садибу від Джекової, покликав фокстер'єра і тихенько свиснув. Як правило, Джек свистів у відповідь — він міг бути десь зовсім поруч, у саду чи на дворі, де допомагав батькові поратися по господарству. Кларенс свиснув ще раз, але так і не почувши відповіді, рушив поміж високими смородиновими кущами до будинку. І відразу мало не наштовхнувся на Джека.

— Я кликав тебе… — і осікся, зустрівшись із Джековим поглядом.

Так на нього дивилися вперше, Кларенс ще встиг подумати, як це погано, коли ось так буравлять тебе очі — аж душа стискається, стає маленькою і нікчемною. Він зробив крок до товариша й повторив:

— Я кликав тебе, Джек. Але ти, певно, не почув…

Він усе ще не вірив, що Джек отак може дивитися на нього, і був певен, що той усміхнеться, як завжди, і вони підуть до озера. Навіть витяг із кишені металеву коробочку з-під цукерок, покалатав нею.

— Ось, — мовив якось жалісно, — вранці я накопав черв'яків…

Джек ступив уперед. Кларенсові здалося, що той зацікавився черв'яками, і простягнув коробочку, та Джек раптом розмахнувся і вдарив його по щоці. Це було так неймовірно і так несподівано, що Кларенс не відсахнувся, лише випустив коробочку, і вона, розкрившись, покотилась по доріжці. Черв'яки повипадали, а вони з Джеком збиралися рибалити — Кларенсові стало шкода черв'яків, яких він так довго шукав. Та наступної миті побачив, що Джек знову підняв руку — і щока горіла, — затулився і запитав жалібно: