— Он як!.. А може, Будді дамо спокій і візьмемося за поезію? Сонети Шекспіра, га?
Шатров кивнув і прочитав перший, що спав на думку, сонет:
Замовк, глянув на Картера.
— Ну, а ваші які улюблені сонети?
— Мої?.. Я люблю все, що написав Шекспір, від першого до останнього рядка.
— Може, прочитаєте що-небудь?
— Ні, знаєте, я з дитинства не мав здібності заучувати вірші.
Сидять один проти одного у світлій кімнаті з великим вікном, що виходить на центральну площу міста, п'ють каву, палять, посміхаються. Нічого не вдієш, треба бути чемним навіть тепер. Але і в рамках дипломатичної поважності можна відшмагати противника. Шатров не міг не скористатися з нагоди, не висловити американцю все, що думав про нього і про таких, як він.
І Картер охоче гає час у розмові з таким, здавалося, небажаним співрозмовником.
Літак, яким розвінчаний дипломат полетить до Москви, перебуває ще в повітрі, десь між Брянськом і Києвом, і приземлиться в Ужгороді години через дві-три.
— З Шекспіром покінчили. Що тепер? — запитав Шатров. — Може, поговоримо про США? Коли я був в Америці…
— Ви були в Америці?
— Давно, років двадцять тому, зразу ж після інституту.
— Сподобалась вам країна?
— Люблю американський народ, вірю в його здатність рано чи пізно осмислити своє становище. І знаєте, де я вперше повірив, що американці здатні осмислити своє життя? Не там, не у Штатах, а в самому центрі Росії, в садибі Льва Миколайовича Толстого.
— Цікаво! Чи не можете про це докладно розповісти?
— Одного разу в Ясній Поляні я побачив портрет американця, подарований Толстому.