Він одвів погляд, занурив руку в тугу холодну воду і сказав:

— А ось так… наче ми з тобою не давні добрі знайомі, а дідько його знає хто… півничок та курочка, ніби граємося, хочемо піймати одне одного. Мені це неприємно. Я не думав… не заслужив.

Марія швидко затулила долонею рота, щоб не розсміятися вголос, на всю околицю, не сполошити в монастирі ігуменю та її донощиць.

— Чого ти? Чим я тебе розсмішив?

— Нічим. Все серйозно, дуже серйозно. — І дівчина знову зайшлася беззвучним придушеним сміхом.

— Даремно ти отак, смішлива негорда дівчино. Не той я, за кого мене вважаєш. Слабких і беззахисних не завойовую і в полон не беру. — Він спробував посмішкою пом'якшити свій суворий вирок.

Вона не образилася, не перестала сміятись, а, навпаки, поводилася як переможниця.

— А спробуй, Василю, яка я, слабенька чи сильна, а потім зрікайся. Підступися, замахнись, — тоді й побачиш, беззахисна я чи ні.

Марія ближче присунулася до нього, ніби хотіла допомогти Гойді виконати її прохання. Він поквапливо, майже злякано відсахнувся. І зразу ж стало ніяково і соромно. Кого, чого боїться? Правду їй треба сказати — зразу протверезиться, схаменеться, згадає гордість.

— Слухай, Маріє,

— Слухаю, Василю! Кажи, кожне твоє слово в серце ляже.

— Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?

Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.

— Васильку, рідненький, років через сорок будеш поважати мою гідність, а зараз…

— Ну, знаєш, Маріє…

— Знаю! Не до вподоби я тобі, не люба. А я, дурна, думала…

— І даремно думала. Я тобі ніяких авансів не видавав, нічого не обіцяв. До того ж… не все твоє, що погано лежить, не все хапай, що подобається. Такого правила я давно дотримуюсь.