— Де ж ти так довго пропадав, Василю?

— В Москві, Ленінграді, на Кавказі. А що?

— Так… Уся полонинська риба скучила за тобою: висунеться з води, очима лупне і чекає, чекає. Я теж… скучила.

Марія стримано засміялась.

— А хіба ти риба?.. Хто ти, Маріє? — раптом запитав Гойда. — Як на землі тримаєшся?

Він не сміявся, а серйозно, допитливо дивився на дівчину. П'ять років минуло відтоді, як Гойда побачив її у дворі явірської кравчихи Марти Стефанівни Лисак, і все така ж: квітуча, запальна, лукава. Баб'яча аспідно-чорна хустка не потьмарює весняного блиску її очей, чисту свіжість обличчя, гарячі губи. Навіть під дрімучим одягом черниці, який розрахований на те, щоб надійно приховати вік, легко вгадувалося сильне, спритне тіло дівчини, яка виросла на лісовому і річковому привіллі.

— Хто я? — підвівши голову, запитала Марія. — Та хіба ж ти не бачиш?

Вона кинула човен на волю течії. Тоненька, гнучка, як жердина, на яку спиралася, дівчина з наївним подивом дивилася на Гойду, чекаючи, що він скаже, заохочувала сказати щось сміливе, ласкаве. Він хмурився, мовчав.

— Не бачиш?.. Ну, коли так, я сама скажу, хто я. Іди до Ведмежого потоку і чекай на мене. — Вона знову енергійно запрацювала жердиною, випрямляючи хід човна.

— Я тебе не запрошував, Маріє, і не маю права чекати.

— А я не горда, можу й без запрошення прийти.

— Зате я гордий. Чому ти не поважаєш мене? — помовчавши, запитав він з гіркотою.

Вона зашарілася до сліз, щиро стривожилася.

— Що ти, Василю!.. Поважаю. Дуже. Більше за всіх на світі.

— Чому ж тоді так розмовляєш?

— Як? — Її очі злякано розширились, а від обличчя відхлинула вишнева свіжість.