— Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?

— Важко впізнати. Бач яка!..

— Гірша стала чи краща?

— На людину схожа.

— Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!

— Та годі тобі… Давно придивився.

— А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?

— А що в тебе найголовніше? — Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.

— Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.

— А чого мені боятись?

— Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я — мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.

Гойда нахмурився.

— Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?

— В кущах. — Марія вийняла з кошика чорний одяг. — Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?

— А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?

— А ти заглянь — таке побачиш… Ну! Боїшся?

Він повернувся до неї і презирливо примружився.

— Ну, що?..

— Дивись краще!

Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.

— Нічого путящого не бачу.

Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.

Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.