Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.

— Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.

— Розпалюй, якщо любиш.

— А сірники є?

Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.

— Добре! — Марія засміялась. — Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.

Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.

Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.

— Ну, яка в тебе справа? — спитав згодом.

— Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!

— Так уже й усе?

— А чого не знаю — серцем вгадую… А ти чому не вмієш вгадувати?

Руки її були сонячно теплі, долоні пахли гірською м'ятою.

Гойда зажмурився. Минуло немало часу, поки він насмілився глянути на дівчину, ворухнути губами.

Маріє, я хочу тобі сказати…

— Кажи!

— Я давно хочу спитати, хто загнав тебе в цю монастирську тюрму?

— Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.

— Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.

Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.