— Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.

— Ти оце згадала… Марту Стефанівну. А до неї як попала?

— Ігуменя віддала мене в найми. Хазяйка добре платила монастирю.

— І ти терпіла? Та хіба ти річ? Ти ж людина.

— Я свята діва, Васильку. Божа людина. Все терпіти мушу.

— Де ти живеш? В який час? Десять років вільно живемо. У нас тепер тільки той не став людиною, хто не захотів. Навіть колишні банкіри та поміщики працюють. Куркулі стали колгоспниками. Фабрикант на власній фабриці заробляє собі на хліб. Усе Закарпаття чесно трудиться. А ти… І не надокучило тобі бути чорним опудалом? Невже не хочеться жити, як усі люди? Невже не хочеться стати звичайною людиною? Лю-ди-но-ю!

Марія посміхнулася, поправила волосся, знизала плечима.

— А хіба я не людина? Поглянь, все у мене на місці: очі, ніс, голова, руки, ноги, губи…

— Яз тобою серйозно, Маріє. Облиш жарти! Чого покликала? Що потрібно святій діві від безбожника? Кажи!

— А я вже одержала, що хотіла.

— Так?.. Цікаво, що ж ти одержала?

— Не бійся, ти нічого не втратив. Надивилася на тебе вволю, побалакали з тобою — от і все. Більше нічого й не треба. Давай тепер про діло поговоримо.

— Ех, Маріє!.. — Він узяв руку дівчини, притулив до своєї щоки. — Не розберу я тебе: то притягуєш, то колешся, то розумниця, то…

Вона висмикнула руку.

— Не треба. Давай краще до діла перейдемо.

— Яке ще там діло! — роздратовано, майже сердито сказав Гойда. — Кинь свої вигадки, ні до чого вони тепер.

— Ні, Васильку, я не вигадую… В монастирі з'явився новий служка. Стереже і лікує виноградники. Добрий майстер у цій справі. Сивий. Обличчя в зморшках. Глухуватий. Кульгає на праву ногу… Ігуменя приголубила його.