Василь, як і багато його ровесників, що живуть у Закарпатті, на цьому людному перехресті Східної і Центральної Європи, добре знав чеську, румунську, угорську і німецьку мови. Від далеких, овіяних піснями і легендами днів війни лишилося немало добрих слідів у натурі Василя Антоновича Гойди. Не на обличчі вони, не в одязі. В душі, в роботі, в його стосунках з людьми, в манері розмовляти. І в очах.

Капітан Гойда… Чекіст нової формації часів суворого дотримання соціалістичної законності. В тринадцять років був неписьменний. Тепер має вищу освіту, досконало володіє п'ятьма мовами. І поруч з ним, і навколо, у кожному відділі, в усіх управліннях працюють такі ж, як він, вихованці університетів: фізики, математики, історики, філософи, педагоги, мобілізовані партією охороняти державу, її таємниці, працю і спокій громадян. Нове покоління чекістів.

— Ну, Васильку, — спитав Шатров, — з якої літери починається твоя Буква? Розповідай!

Шатров не міг звикнути, та й не намагався, називати Гойду товаришем або капітаном. Людині незабаром тридцять, а він все ще Василько. Нічого, стерпить! От коли рум'яне обличчя пооруть гіркі зморшки і час посіче кучері, тоді можна й Василем Антоновичем величати.

— Сьогодні на поштамті, — розповідав Гойда, — Кашуба послав в Одеський інститут виноградарства і садівництва чимось заражену горстку виноградних лоз. Просив терміново дослідити, повідомити…

— А звідки ти про це знаєш? — перебив Шатров.

— Прохопився Кашуба, зайшов у конфлікт з поштовим працівником! Довелося йому підкоритися правилам, розкрити рекомендовану бандероль, вийняти листа. «Не можна так, громадянине! Наклейте на конверт марку і опустіть у скриньку». — «Але ж, панночко, не зрозуміють вони там, в інституті, що це за лози. Треба, рідненька, посилати як є! З листом, з поясненням. Ти вже, голубко, зваж». Не зважила… Відправив бандероль і листа, заховав квитанції і попрямував до віконця № 5, де видавали кореспонденцію до запитання. Я вже зрадів: він, Буква!..