— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…
Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.
— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.
— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.
Карл перехилився до нього через столик, зашепотів:
— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колишній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра можна вирушити.
Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахуючи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими кроками й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важливе рішення.
Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з газетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадцятого століття важко продати й склянку газованої води.
Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслюючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власника фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рівно, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й потиснути журналістові руку.