Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.

Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не носити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.

І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, були б зараз нестерпні.

По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:

— Ти розумієш, я не можу пишатися таким предком, та що вдієш…

— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай краще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє ставлення до тебе!

Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку другові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища “трійки” — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.

— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я назву двох із “трійки”.