— Але ж я експлуатуватиму вас, — дівчина підвелася з-за столу, — вам доведеться дещо зробити в садку, ми з дядьком трохи занехаяли його, й ваші руки тут згодяться.

— Буду щасливий працювати під вашою командою! — Карл хотів, щоб ці слова прозвучали як напівжарт, та мовив серйозно, й дівчині, певно, сподобалася саме ця серйозність, бо зиркнула схвально. І все ж перевела Карлові слова на жарт, мабуть, не хотіла давати ніяких авансів, звикла до чоловічої уваги і вважала її явищем нормальним.

— Щасливий чи нещасливий, а попрацювати доведеться. І по-справжньому! — мовила весело.

Карл перестрибував через приступки, рахуючи їх. Задумав: якщо вийде парне число — все обійдеться. Ось і остання приступка — дев’ятнадцять, а-а, чорт, невже й сьогодні його чекає лихо?

Зупинився орієнтуючись. Перші двері праворуч від сходів — до кабінету Рудольфа Зікса…

А якщо групенфюрер не сам?..

Карл навшпиньки перебіг до дверей, прислухався. Тихо. Постояв трохи, вагаючись, — останньої секунди стало чи то жахно, чи то нерішучість оволоділа ним: стояв, тримався за ручку дверей і не міг відчинити.

Три дні він чекав на це. Садівник, старий знайомий Каммхубеля, спочатку й слухати не хотів про те, щоб провести стороннього до садиби Зіксів, та не зміг встояти перед спокусою одержати півтори тисячі марок. Він відкрив Карлові хвіртку біля теплиць, той під стіною за кущами проліз до будинку й чорним ходом зійшов на другий поверх до дверей кабінету. Звичайно, його могли помітити й затримати, та все минулось, і варто натиснути зараз на ручку дверей…

Карл уявив, як Гюнтер палить сигарету за сигаретою, сидячи у “фольксвагені” неподалік од хвіртки. Гюнтер не стовбичив би під дверима, та й чого йому боятись? Ну, зчинить групенфюрер скандал, ну, викинуть його звідси, але навряд чи підуть на вбивство, побояться. Можливо, звинуватять у намаганні вкрасти щось, але він завжди виправдається в поліції.