І раптом я помітив, як з-за дерев лісу вийшло двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їхні вудочки й інші речі?.. Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!

Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Стьопи, що не відрізняються один від одного буквально нічим!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здавалось, не збиралися спинятися біля мене.

Здається, я крикнув:

— Заждіть! Зачекайте!

А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як вони дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва дивилися на мене зовсім не так, як дивляться взагалі люди, ну, не по-людськи! їхні блискучі очі не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нічого не висловлював. І май на увазі, вони нічого не говорили. Ані звуку!

Куди вони йшли? Я не мав і гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся і схопив одного з них за руку. І відсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася і сказала щось безживним гавкаючим голосом, — якісь незрозумілі слова.