І ось тут я почав щось розуміти. Не все, о, далеко не все, але дещо.

Я кинувся до колгоспників, що якраз виїжджали з двору на рибалку:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьопи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їхню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевидно, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.

Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!

Зникли руки й ноги, зникла голова, така подібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою.