Бігти було важко. Я задихався. Мене нудило. Паморочилось у голові, ноги й руки тремтіли. На цей раз і Тоня почувала себе погано, але все-таки вперто бігла.

Так ми бігли хвилин з десять. Попереду ще видно було автомобіль з чорнобородим. Раптом Тоня вибігла на проспект і, розставивши руки, загородила дорогу зустрічному автомобілеві. Машина круто спинилась. Тоня швидко вскочила в кабінку і втягла мене.

Шофер дивився на нас з непорозумінням.

— Летіть стрілою он за тією машиною! — наказала Тоня таким владним тоном, що шофер, не кажучи й слова, повернув назад і дав повний газ.

Дорога була чудова. Ми швидко залишили за собою останні будинки. І перед нами, як на долоні, розкинувся ракетодром. На широкій “залізничній” колії лежала ракета, схожа на велетенського сома. Біля ракети поралися люди. Раптом завила сирена. Люди поспішно відбігли вбік. Ракета рушила рейками, набираючи швидкості і, нарешті, побігла з неймовірною швидкістю. Дорога здіймалася вгору градусів на тридцять. Коли до кінця колії лишилось не більше як кілометр, з хвоста ракети вихопився величезний сніп полум’я. Клуби диму обгорнули ракету. Слідом за тим долетів звук оглушливого вибуху. Ще через кілька секунд нас обдало сильною хвилею повітря, — ми похитнулися. Ракета, залишаючи за собою довгу низку димових клубів, знялася до неба, швидко зменшилася до чорної цяточки і зникла. Ми під’їхали до ракетодрому. На жаль, чорнобородого серед тих, що залишились, не було…

V. КАНДИДАТ У НЕБОЖИТЕЛІ

Тоня кинулась у натовп і почала розпитувати всіх: чи не бачив хто чоловіка з чорною бородою?

Люди перезирались, пригадували, і, нарешті, чоловік у білому шоломі і білому шкіряному костюмі сказав:

— Це, мабуть, Євгеньєв.

— Звичайно, Євгеньєв. Іншого чорнобородого у нас сьогодні не було, — підтвердив другий.