— Ось наша ракета, — радісно вигукнула Тоня. — Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми зійшли з автомобіля, і я за звичкою простяг руку лікареві, але він швидко сховав свої за спину.

— Не забувайте, що ви вже дезинфіковані. Не торкайтеся більше ні до чого земного.

Гай-гай, я відречений від землі. Добре, що Тоня теж “неземна”. Я взяв її під руку, і ми пішли до ракети.

— Ось наше дітище, — сказав лікар, показуючи на ракету. — Бачите — у неї нема коліс. Замість рейок вона ковзає по сталевих жолобах. У корпусі ракети є невеликі заглибини для куль, і вона ковзає на цих кулях. Струм для розгону дає земна електростанція. Проводом є металевий лотік-жолоб… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово. Передайте мій привіт небожителям. Попросіть лікаря Ганну Гнатівну Меллер надіслати з ракетою “Кец-п’ять” місячний звіт. Це дуже симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все ж вистачає…

Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.

— Ну, вам пора! Всього найкращого! — сказав лікар, знову завбачливо ховаючи руки за спину. — Пишіть.

Трап мав лише десять приступок, але поки я піднімався, у мене сильно забилося серце. Слідом за мною ввійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на місці. Ми ледве розмістилися у вузькій камері, освітленій електричною лампою. Камера була схожа на кабіну маленького ліфта. Двері безшумно зачинились. “Як віко домовини”, - подумав я.

Зв’язок із Землею був перерваний.