Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, я не бачив, що робиться зовні, і напружено чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми залишались зовсім нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.

— Мені здається, рухаємось! — сказала Тоня.

— Я нічого не відчуваю.

— Це, мабуть, тому, що ракета поволі і плавно йде на своїх кулях-колесах.

Раптом мене легко відкинуло на спинку крісла.

— Звичайно, рухаємось! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте? Спина все більше притискається до спинки крісла.

— Так, відчуваю.

Та ось залунав гуркіт вибуху, перейшовши у виття. Ракета дрібно затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли. З кожною секундою ставало все тепліше. Центр ваги почав переміщатися на спину. Нарешті почало здаватися, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму.

— Ми схожі на жуків, перевернутих на спину, — сказала Тоня.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною, — додав я. — Досить сильно тисне на груди.

— Так. І руки стали свинцеві — не підвести.

Коли вибухи припинялись, ставало легше. Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко: ми пролітали крізь атмосферу — ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. Раптом короткий вибух, і я відчув, що падаю на правий бік. Звичайно, аварія. Зараз ми вдаримось об Намір. Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.

— Мабуть, зіткнулися з болідом

Обличчя Тоні зблідло, в очах переляк, але вона говорить спокійно:

— Тримайтесь, як я, за спинку крісла.

Та ось ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. В ракеті стає прохолодніше. По тілу поширюється почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Намагаюсь звестися на ноги і, непомітно відірвавшись від крісла, повисаю в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось! Напрочуд приємне відчуття.