— Тримайтесь міцно за мою руку.

Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу з скоби і спритно підстрибнув. За його спиною блиснуло полум’я, І відчув поштовх, і ми помчали вперед над кулястою “місячною” поверхнею. У мого провідника була портативна ракета-ранець для недалеких польотів у міжпланетних просторах. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми “револьверами” ранця, він тягнув мене за собою чимраз далі по дузі над поверхнею кулі. Незважаючи на спритність мого супутника, ми перекидалися, як клоуни на цирковому манежі, - то догори, то вниз головою, але це майже не викликало приливів крові.

Незабаром наша ракета зникла за обрієм. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, мені здавалось, що ми стоїмо на місці, а на нас летить блискуча труба, дедалі збільшуючись у розмірах. Ось вона повернулась на поперечній осі, і з’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою проти “місяця-ракетодрому” кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Відчуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба розіб’є нас на друзки. Але раптом бомба з надзвичайною швидкістю описала в небі півколо і опинилася за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмувати політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.

Нас, мабуть, чекали. Скоро ми “причалили”, у стіні півкулі відчинилися двері. Супутник вштовхнув мене всередину, вліз сам, і двері зачинились.

Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Мій провідник підійшов до апаратів і почав стежити за ними. Коли тиск і температура вже були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.

— Ну, що, наперекидались? — спитав він, сміючись. — Це я навмисне так летів.