Над самою землею по лісу котився блакитний туман, осідаючи дрібними росинками на траву. Ті росинки переливались синіми, зеленими, червоними іскрами, і здавалось, що хтось щедро розсипав на галявині дорогоцінне каміння. Сеня зачаровано дивився навколо. Йому ввижалося, що дуби і сосни бредуть, мов живі, по коліна в тумані і, радісно киваючи пишними головами, усміхаються веселому ранковому сонцю.

Праворуч, на кручі, ліс обривався. В просвітах між деревами видно було неосяжні зелені луки, синю стрічку Дніпра і гори в тумані.

Посеред двору, під велетенською сосною, сиділа стара баба і, метко ворушачи спицями, щось в’язала. Ось вона побачила Сеню, підняла на лоба великі окуляри і басом озвалася:

— А ходи-но сюди!..

Сеня підійшов, з цікавістю розглядаючи зморшкувате обличчя баби.

— Як спалось?

— Добре, бабусю! А це ви і є моя баба?..

— Оце ж я і є!

— Баба Оришка?

— Еге ж!

— А де дід Левко?

— Пішов у ліс дід Левко. Ніколи було і побачити вас, шибеників…

— Кого це нас? — здивувався Сеня.

— Та ще один тут приїхав, твій брат…

— Який? У мене брата нема!..

— Двоюрідний, — повчально сказала баба. — Вася!.. Хіба не знаєш?.. Тільки ти з нього прикладу не бери. Він розбишака! Іди в хату, на столі візьми хліб і молоко, поснідай… Тут тобі не Київ, будеш їсти по-простому…

— Та я не хочу!..

— Іди, іди, кажу тобі. Треба ще Васю покликати!..

— А де він? — поцікавився Сеня.

— Десь повіявся вже, — сердито забурчала баба. — Тільки що був тут…

Повернувшись до лісу, вона склала долоні рупором і гучно крикнула.

— Васю! Ва-а-асю!

Між деревами прокотилася луна. За хатою загавкав собака. Потім на паркані з’явився хлопець — високий, жилавий, з смішним попелястим вихром на голові і зухвалими синіми очима. Він стрибнув прямо в папороть, що буйно розрослася попід парканом, і підбіг до баби.