— Ні! Ми на базарі купуємо!

— На базарі? — зареготався Вася, — А сам їй ловив? Руками ловив?

— Руками? — Сеня витріщив очі.

— Руками… Без нічого! Не віриш? Я тобі покажу. Хоч зараз, ходім!

— А баба? — злякано озирнувся Сеня.

— Вона не взнає. Та й хіба ми маленькі, щоб сидіти коло хати! Пішли!..

Хлопці вийшли в сіни, визирнули надвір. Баба сиділа на тому ж місці під сосною і в’язала, мугикаючи якусь пісеньку. Треба було проскочити так, щоб вона не помітила.

Раптом Вася здивовано прислухався. З протилежних дверей, які вели в комірчину, почулося цвірінькання птахів. Брови Сені здивовано поповзли догори, великі сірі очі стали ще більшими.

— Горобці! Як вони попали в комору? Треба сказати бабі…

— Цить! — зашипів Вася. — Не треба! А то вона нас не пустить на річку…

Цвірінькання горобців стихло. За дверима щось зашелестіло, ніби пролетів великий птах. Потім поважно каркнула ворона.

— Ворона! — аж присів від несподіванки Вася. — Горобці і ворона разом? Нічого не розумію!

— Може, баба приручає птахів? — запитав Сеня. — Давай поглянемо у віконце. Я бачив — там є вікно вгорі… Знадвору!..

— Ні! — заперечив Вася. — Бачиш, баба збирається йти сюди? Краще ми потім подивимось. А тепер, поки баба не побачила, гайда на річку.

— Гайда! — згодився Сеня.

Поглядаючи на бабу, хлопці вискочили на ґанок, прослизнули попід стіною і сховалися за кущами.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Вони зупинилися на краю високої кручі, яка спускалася до самої води. Кожної весни ріка підмивала берег і могутня течія несла геть пласти піску, руйнуючи горб, на якому стояли, мов вартові, столітні сосни. Деякі дерева позбавилися опори і повисли над водою, простягаючи у повітря переплутане коріння, мов щупальця дивовижної тварини.

Вася схопив Сеню за руку і кинувся вниз. Сеня зойкнув. Вони посунулися по піску аж до води. Було зовсім не боляче. Вася вибрався з-під купи піску, весело сміючись. Сеня закліпав повіками, зачмихав, обтрусився і собі засміявся, йому стало легко і весело…