— А до чого йому те читання, коли він не може навіть рухатися? В його роки я батракував, хліб заробляв!

Мати кинула сердитий погляд на Леоніда Левковича,

— Йому нема потреби заробляти хліб. Тепер не ті часи!

— Леонід каже не про те, — перебив її Коли. Ти готуєш з Сені парникову рослину! Та й він хороший!.. Тюхтій!

— Я ж не винен! — захникав Сеня.

— Подивись на себе, — іронічно вів далі Коля. — На кого ти схожий? Весь час валяєшся на канапі, ожирів… Тобі дванадцятий рік, в такому віці хлопець мусить бути веселим, жвавим, сильним, мріяти про подорожі, пригоди…

— Я теж мрію, — виправдовувався Сеня. Бачиш, скільки книжок прочитав!

Він показав на поличку над столиком, де лежали книжки Жуля Берна, Купера, Бєляєва, Конан-Дойля.

Герої тих книжок були сильними, вольовими людьми, — сказав батько, сідаючи за стіл. — Вони не боялися небезпек, а ти…

— В нього серце! — знову вступилася мати.

— Якби мені вилікуватися, — додав Сеня, жалібно дивлячись на батька.

— Хочете, я його вилікую, — хитро посміхнувся Коля. — Пошліть його до діда Левка. Хай він потреться там між такими ж хлопцями… Вірте мені — кращого рецепта вам ніхто не випише!..

— Що ви! — обняла мати Сеню, кидаючи гнівні погляди на чоловіків. — Йому треба на Кавказ, лікуватись… Ви хочете загубити дитину!

Але Сені план дядька сподобався. Він вирвався з рук матері і підскочив до стола.

— А там є ліс?

— Є! — авторитетно підтвердив Коля. — і ліс і ріка!

— Правильно, — обізвався батько. — Я теж так думаю… Хай він їде до діда!

— Ні, я його не пущу! — рішуче заявила мати. — Втопиться ж він. Треба хоч людину найняти щоб доглядала за ним!

— От ще, — образився Сеня. — Хіба я маленький?

— Він жирний, не потоне, — пожартував Коля.

— Ну як вам не соромно! — не здавалася мати. — Дитина ж хвора!