Їхати до діда треба було на маленькому теплоході, який щодня ходив з Києва вниз по Дніпру. На другий день після розмови а сином Трохим Левкович одвіз його на берег Дніпра, де стояв приплав. Річкова хвиля ласкаво хлюпотіла в променях ранкового сонця. Васі здавалося, що то струмиться не вода, а розтоплене срібло. Він стрибнув з кручі вниз, задоволено занурив руки в воду, яка була прохолодно свіжою.

— Васю, скоро сідати! — крикнув з кручі батько.

Вася захопив воду долонями, хлюпнув догори. Бризки іскристо спалахнули в повітрі, мов осколочки сонця.

Пронизливо запищала сирена, і теплохід, рокочучи моторами, привалив до дебаркадера.

Вася. схопившись рукою за густі віти лози, що звисали до води, вискочив на кручу. Поклали східці. Дві баби, важко крекчучи під величезними клунками, ввійшли до судна. Залишився тільки коваль з сином.

— Швидше! — крикнув згори молодий, веселий капітан. В кожному його русі відчувалась енергія і добродушність. Біля нього у віконці показалась морда великого бульдога. Пес байдуже поглянув на кручу, зарослу лозою, позіхнув, оскалюючи пащу з величезними іклами, і знову заховався.

Трохим Левкович підняв сина високо над головою, потім притиснув до грудей, поцілував у щоку. Цупка щетина вколола Васю. Але він щасливо пригорнувся до широких грудей батька. І йому раптом захотілося зробити щось хороше, щоб більше ніколи не нахмурювалися сердито оці кудлаті рідні брови над милими сірими очима. Але що ж зробити? Пообіцяти, що він буде добре вчитися? Вася вже хотів сказати ці слова, але щось стримало його.