За кілька хвилин Енквен почув, як зітхнув далеко внизу ввімкнутий транспортер. Потім по коридору дрібно застукотіли підбори. Двері розчинились, і до кімнати зайшла Катя.

– Привіт, Енквене, – сказала вона.

Енквен легко стрибнув до неї. Поряд із тендітною дівчиною триметровий робот зі своїми дев’ятьма кінцівками мав досить солідний вигляд.

– Розумієш, Енквене, ніяк не можу розв’язати однієї задачі, морочуся понад тиждень… А без неї горить дипломний проект, – Катин голос забринів од хвилювання.

– Горить? – здивовано перепитав Енквен.

– Ой, ну як ти не розумієш! Горить – значить, провалюється.

– Провалюється? – ще здивованіше вигукнув робот.

– Та зрозумій же ти: без цієї задачі в мене нічого не виходить. Розрахунки навігації… Ось умова, послухай…

І Катя повільно продиктувала задачу.

Енквен зупинився, мов укопаний. Тільки у величезних його очах-блюдцях можна було помітити неспокійні спалахи, що виказували напружену роботу мозку.

Мовчання тривало хвилини чотири.

– Так, звичайно, без програмування нічого… – пробурмотіла Катя. Махнувши рукою, вона повільно ступила кілька кроків до дверей. І тут Енквен швидко заговорив. Ніколи ще він так не поспішав.

– Що, що? – розгублено зупинилася Катя, озирнувшись. – Нічого не розумію…

Тоді Енквен, легко підбігши до лаборантки, взяв у неї з рук олівець. Паперу не було. Єдиний аркушик, що на ньому Катя занотувала умову задачі, був весь покреслений. Та робот знайшов вихід: він притьмом скочив до стіни і став виводити на її світлокремовій поверхні якісь формули.

Катя напружено вдивлялася в те, що писав для неї Енквен.

– Збагнула! – нарешті вигукнула вона радісно.

– До цього, – показав Енквен на останню формулу, – треба ще додати інтеграл зіткнення.

– Ну, звичайно! Тут я вже упораюсь сама. Дякую, Енквене. Дай, я тебе за це розцілую!

Та Енквен ухилився од незрозумілої йому пропозиції. Відбігши вбік, він закляк в очікуванні. «Наче барс перед стрибком», – подумала Катя, зачиняючи за собою двері.