— Коли духи, — зважився сказати Йосько, — то пощо вони палили б у печі? — Духи ж не потребують варити…

— А хіба їм не потрібний огонь до чарів? — відповів Федь. — Ви забули про це?

— Очевидно, — сказав учитель таким тоном, що виключав усякий спротив.

І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.

Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його середньовічні мури й башти його більше цікавили, аніж лякали й він мав велику охоту піти туди й поглянути.

Але Марійка відводила його від того наміру, бо було б чисте божевілля виставляти тепер життя на небезпеку, коли він був заручений. Але Микола Дек був упертий, рішучий і відважний, й до того ж тепер не було Марійки при ньому.

Він бачив, що коли Федь запропонував присутнім піти до замку, вони всі замовкли, а потім кожний відмовлявся від того, наводячи всякі причини. Війт був уже застарий на таку одчайдушну дорогу. Вчитель мусів пильнувати своєї школи, а Йосько своєї корчми… Федь мав пильнувати овець, інші мали також ріжні діла до полагоди. Ніхто не розкрив справжньої причини, чому не хоче йти, а саме: піти до замку значило не вернутись відтіля ніколи!

Враз двері корчми голосно відчинилися й усі жахнулися.

Та це був тільки “доктор”, а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.

Його пацієнт помер — на глум медицині — і “доктор” прийшов іще під “Короля Матвія”.

— Нарешті, й він! — закликав війт.

Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:

— Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок… про замок і чортаї… Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові… А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не говорять, тільки про замок і дим… І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі, певно, добре попоїсти…