— Я перший, — відповів хтось, — як тільки продам свою винницю.

— Кому її продаш, чоловіче, нема купців, — завважив Йосько.

Такі й тим подібні розмови вели верст яни. Часи ставали чимраз гірші й кожний думав, що все лихо лежить у поганій славі замку; дотепер він був хоч порожній, але що буде тепер, коли там хтось цілком явно почав господарити?

Вівчар Федь зачав дуже тихо:

— А може би, може би?…

— Що таке? — спитав війт.

— …піти поглянути?

Всі стрепенулися, зирнули один на одного, але скоро спустили очі й замовкли.

По хвилині Йосько обізвався пошепки до війта:

— Ваш вівчар добре каже; треба би піти й переконатися, що там діється.

— Піти до замку?…

— Так, — говорив далі корчмар, — коли куриться з комина, то там є вогонь, а як є вогонь, то його мусів хтось розпалити…

— Але хто? — завважив один старий дядько.

— Все одно хто, сам не запалився. Переконатися треба. Це перший раз куриться з комина в замку, відколи князь Рудольф його покинув…

— А може, вже коли й курилося, але ми цього не завважили, — сказав поважно війт.

— Неможливо! — закликав учитель.

— Чому ні, ми ж не мали дотепер люнети, щоб могти добре придивитися, що діється в замку.

Ця заввага війта була влучна; дим міг уже й давніше бути, але пастух Федь не завважив його голим оком. А коли так, то вогонь запалили там хіба люди, що поселилися в замку.

— Люди! Не вірю в це, — заперечив учитель. Чому мали б якісь люди саме в замку мешкати; з якої причини й як вони там дісталися?

— Ну, то хто б це міг бути? — закликав війт.

— Духи, — відповів учитель самопевно. — Чому не мали б це бути лісовики, мавки, або може яка лиха чарівниця, що деколи прикидається гарною жінкою?

Всі глянули на двері, на вікна, на піч в кімнаті “Короля Матвія” і кожному здавалося, що бачить одно з тих страхіть.