Видно, що жид трохи злякався вівчаря й тому не поздоровив його перший. Щойно, коли Федь закликав його, він підійшов ближче й мішаючи румунську та слов’янську мови, заговорив:

— Здорові були, що чувати?

— Дякую, як звичайно.

— Погода нині була гарна, дякувати Богу.

— Але завтра буде дощ.

— Що кажете? Дощ? — закликав жид. — Хіба ж у вашому краю паде дощ, коли нема хмар?

— Вночі надтягнуть хмари… ось, відтам… о, з тої сторони.

— По чім ви це пізнаєте?

— По вовні овець, що суха й настовбурчилася, мов віхоть.

— О, то зле для тих, що мандрують.

— Але тим ліпше буде тим, що сидять у хаті.

— Маєте свою хату?

— Ні.

— А ви жонаті?

— Ні.

Тепер почав випитувати Федь, бо така вже в селі була звичка, що кожного стрічного треба випитати.

— Відки йдете?

— З Германштату.

Германштат — це одно з найбільших міст Залісся. Перейшовши його, входимо вже в долину Угорської Солі, що пливе аж до замку Петрошень.

— А куди Бог провадить?

— До Кольошвару.

Щоб дійти до Кольошвару, треба зійти в долину ріки Марош; потім перейти Карльсбург і податися в Бігарські гори. Це була дорога більш двадцяти миль.

Вівчар поглянув на крам жида з цікавістю, хоч, по правді, не було там ані одної порядної речі, але для Федя було це все нове й цікаве, він не знав, до чого служать усі ті рурки та годинники. Тим часом жид почав хвалитися, що він представник фірми “Сатурн і Спілка” та що його товар славний на весь світ.

— Чуєте, — відізвався Федь, витягаючи руку, — що це за калатала теліпаються на вашому ремені, мов пальці мерця?

— О, це дуже й дуже пожиточна річ. Вона всім потрібна, — відповів жид.

— Всім? — здивувався Федь. — Навіть і вівчарям?