Його стадо належало до війта з Версту, Кольца. Кольц мав найбільшу вівчарню в цілій околиці і був дуже задоволений, що Федь у нього вівчарив, бо ніхто не вмів так, як він, ходити біля овець, і ніхто так не розумівся на овечих недугах та не вмів так добре лікувати овечої мотилиці.

Стадо бігло, блеючи, а попереду йшов найбільший баран з дзвінком на шиї.

Зійшовши з гори, вийшов Федь зі своїм стадом на стежку що вела крізь поля, засаджені високою кукурудзою. Далі стежка повертала вбік і йшла попри сосновий ліс. Між великими соснами та ялицями було вже темно. Внизу пінилася по камінню бистра річка; запізнені робітники пускали по ній останні ковбки дерева.

Вівці й пси зійшли очеретом до берега і зачали пити криштальну воду.

Село Верст було вже недалеко, треба було лиш перейти ще загайних, що простягався аж до гори Вулькану, а далі на схилах гір Плази розкинулося село.

В цю пору не було вже нікого на полі й нікому було поздоровити Федя, як це було в звичаю. Стадо розбіглося, й саме тоді, коли він почав його зганяти докупи, побачив на закруті ріки, на яких п’ятдесят кроків перед собою, якогось чоловіка.

— Гей, хто там? — закликав.

Це був один з тих мандрівних торговців, що швендяються скрізь зі своїм крамом. Можна їх зустріти по містечках, по селах і на найбільш відлюдних шляхах. Порозумітися з ними легко, бо вони говорять всякими мовами. Чи цей був з Італії, Німеччини чи Волощини? — ніхто того не міг знати, видно було тільки, що це жид, високий, худий, з закарлюченим носом, рідкою борідкою та живими очима.

Він продавав окуляри, годинники, термометри, барометри й інші метри. Те, що не вміщалося в його наплечнику, завісив на шлийках та ремені від штанів й виглядав, мов мандрівна крамничка.