— Що кажете?

— Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.

— Що… роса? Вона може хіба пошкодити на очі.

— Але не вівчарські…

— Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима, — говорив жид, прикладаючи люнету до очей.

— І справді видно щось крізь цю цівку?

— Певно, що видно. Попробуйте!

— Хто? Я?

— Так.

— А це нічого не коштує?

— Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету.

Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.

Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.

— Так. Справді краще видмо… Бачу дорогу в селі… Пізнаю людей… О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені…

— Я ж казав вам! — завважив жид.

— Так… так… ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?

— Дивіться добре, а зараз пізнаєте…

— О, справді!… це ж Марійка… гарна Марійка!… Ах, ті дівчата, ті дівчата!… Цим разом не зможе вже казати мені, що ні, бо я сам бачив крізь оцю руру, що вона до лісничого виходить.

— Ну, що тепер скажете на цей струмент?

— Нічого собі!…

— Не казав я вам? — говорив жид. — Але дивіться на дальші предмети. О, гляньте сюди…

— А не буде мені це більше коштувати?

— Ні. Зовсім ні.

— Ну, гаразд! Погляну тепер на Угорську Сіль. О, вже бачу дзвіницю в Лівадзель… Хрест на ній має тільки одно рам^я… А там у долині видно дзвіницю Петрошень… і когутика на ній!… А внизу, поміж деревами, це, певно, вежа Петрила. Але, скажіть, не буде це мені дорожнє коштувати?

— Ні.

Федь звернув люнету на високорівню Оргаль, а потім на вкриті лісом гори Плази й враз його шкло схопило обриси замку.