— Так! — закликав він. — Четверта гіляка відламалася… Я добре перше бачив!… І ніхто не піде за нею, щоб запалити нею святойванський огонь… Ні, ніхто… я також ні!… Бо можна би втратити тіло й душу… Але не журіться!… Там найдеться вже такий, що запалить нею свій огонь… Це сам чорт з пекла!

Можливо, що продавець хотів запитатися, про що вівчар говорить, але Федь не дав йому прийти до слова й говорив далі, хвилюючись:

— Що це за мряка, мов дим підіймається над замком?.. Але це неможливе! Від довгих, довгих літ ніхто вже там не палить?

— Коли бачите дим, то це таки дим.

— Ні, ні! То певно шкло у вашому струменті нечисте.

Федь протер шкло люнети рукавом сорочки й приложив її знову до ока.

Це був справді дим, що виходив з коминів замку й підіймався вгору.

Федь не говорив нічого. Ціла його увага була звернена на замок, що виразно зарисовувався на високорівні Оргаль.

Враз він відложив люнету й, сягаючи рукою в бесаги, запитав:

— Скільки коштує ця ваша рура?

— Півтора ринського, — відповів жид.

Коли б Федь поторгувався, дістав би її за ринського. Але вівчар не думав тепер про гроші; понишпорив у бесагах і витяг гроші.

— Ви для себе купуєте цю люнету? — спитав жид.

— Ні, для війта Кольца, що в нього служу.

— То він зверне вам гроші.

— Певно, два ринських…

— Як то, чому два?…

— Е, не маю коли з вами розбалакуватися. Бувайте здорові!

— Добраніч, — відповів жид.

Федь свиснув на собак й пішов за чередою.

Жид дивився вслід за ним хвилину, похитав головою й сказав сам до себе:

— А то дурень з мене! Він був би заплатив за люнету куди більше…

Упорядкував свій крам і пустився правим берегом Солі до Кольошвару.