— Не сумніваюсь, — кинув Геральт і роздер куріпку на дві частини.

— О, я й забув, що ти в нас не з отих, не з полохливих, — буркнуло страховисько, — а зовуть тебе як?

— Геральт. А тебе, хазяїне?

— Нівеллен, але всі в околиці зовуть мене Почвара або Кликач. Дітей мною страхають…

Страховисько влило собі в пащу вміст великого келиха, потім занурило пальці в миску з паштетом і вигребло мало не половину.

— Дітей страхають, — пробурмотів Геральт із повним ротом, — мабуть, не без причини?

— Тож-бо й воно, що без причини. Твоє здоров’я, Геральте!

- І твоє, Нівеллене.

— Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.

— Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?

— Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило… Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь… Так, нічого особливого.

— Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

— З дванадцяти літ.

— Як же це сталося?

— А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

— Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

— Привід зрозумілий, — засміялося страховисько, — але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна — то мій татусь. Другий — один кат знає хто, ну, а третій — то я… Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.