Потвора взяла медальйона в лапу, піднесла його ближче до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї в Геральта:

— Негарний вираз морди в цього звіра. Що це?

— Цеховий герб.

— Ага. Певно, заробляєш виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Посеред великої кімнати без жодного вікна стояв величезний дубовий стіл. Пустий, якщо не враховувати великого мідяного канделябра, позеленілого, вкритого патьоками й фестонами застиглого воску. На черговий загад потвори свічки запалилися, замиготіло полум’я, трохи освітивши інтер’єр.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю. Висіли тут композиції з округлих щитів, схрещених протазанів, рогатин, важких мечів і бойових сокир. Половину другої стіни займало війстя велетенського каміна, над яким виднівся ряд закіптюжених, облуплених портретів. Стіна напроти дверей була завішена мисливськими трофеями. Лопатисті роги лосів і гіллясті оленів відкидали довгі тіні на оскалені пащі вепрів, ведмедів і рисі, на обшарпані крила опудал орлів та яструбів. Чільне, почесне місце займала вельми попсована й поруділа голова скельного дракона. Геральт підійшов ближче.

— Уполював його мій дідусь, — сказало страховисько, кидаючи в камін здоровенну колоду. — Певно, останній у цій околиці дракон, який дав себе уполювати. Сідай за стіл, гостю. Ти ж голодний, як мені здається?

— Не буду цього заперечувати, хазяїне.

Страховисько сіло за стіл, нахилило голову, сплело на череві кошлаті лапи. Хвилину щось бурмотіло, крутячи товстими великими пальцями, потім рикнуло стиха й стукнуло лапою об стіл. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом… Геральт нічим не виказав свого здивування.

— Так, — удоволено потерло лапи страховисько. — Слугам таке і не снилося, га? Ну, пригощайся, гостю. Отут у нас пулярка, тут веприна, тут паштет із… Не знаю чого. З чого-небудь. А тут у нас рябчики… Ні, зараза, це ж куріпки! Помилився в закляттях. Ну, їж, їж, це справжні, добрі страви, не сумнівайся.