Дах вежі, критий червоною черепицею, відьмак спостеріг, виїхавши на верхів’я пагорба, оминувши закрут стежки, але схил, що густо поріс ліщиною, засланий грубим килимом пожовклого листя й сухими гілками, виявився занадто крутий і небезпечний для спуску. Відьмак розвернувся і, обережно з’їхавши по похилому схилу, повернувся на стежку. Далі вже їхав поволі, час від часу стримуючи коня і, звішуючись із сідла, видивлявся слідів.

Кобила раптом сіпнула головою, дико заіржала, забила копитами, немов затанцювала на стежці, здіймаючи куряву з сухого листя. Геральт обійняв шию коня лівою рукою, складаючи пальці правої в Знак Дії, і повів ними над головою коня, шепочучи закляття.

— Що, аж так погано? — тихо спитав він, пильно роздивляючись навколо і не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть коли він штовхнув її підборами під боки, пішла якось дуже повільно, тупо, неприродно, втративши еластичний ритм своєї ходи. Відьмак скочив на землю. Далі пішов пішки, тягнучи коня за вуздечку. Раптом побачив мур.

Поміж лісом і муром не було ніякого проміжку. Молоді деревця та кущі ялівцю тісно переплелися гілками й листям із плющем та диким виноградом, які пишно розрослися на кам’яній стіні. Геральт підвів голову і подивився вгору, але зараз же почув, як до його потилиці неприємно присмокталося і поповзло, розсовуючи волосся, якесь невидиме, м’яке створіння. Відьмак знав, що це означає — хтось дивився на нього ззаду.

Поволі він обернувся. Рибка пирхнула, м’язи на її шиї затремтіли, заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він тільки-но спустився, стояла дівчина, спираючись однією рукою на стовбур вільхи. її біла простора довга сукня різко контрастувала з чорним довгим волоссям, що спадало на плечі. Геральтові здалося, ніби вона усміхається, але не був того певен — вона стояла задалеко.

— Привіт! — сказав він, підіймаючи долоню у приязному жесті, і зробив крок назустріч.