— Ось так, Рибко, — зрештою промовив він тихо, притримуючи коня. — Справа тут ясна, хоч і не до кінця. Зброяр і жінка їхали верхи від он того лісу. Немає ніякого сумніву, що їхали з Мюрівела додому, бо ніхто з собою довго не возить нереалізованих акредитивів. Чому їхали саме тут, а не трактом — не відомо, але їхали через вересовисько й вітролом пліч-о-пліч і одночасно, не знаю чому, злізли, чи, може, впали з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім упала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягнуло її по землі, тримаючи зубами за шию. Сталося все це два, може, три дні тому. Коні, ясне діло, розбіглися. Не будемо їх шукати.

Кобила знов нічого не відповіла, тільки пирхнула занепокоєно, реагуючи на знайомий голос.

— Те щось, що забило обох, — провадив Геральт, уважно придивляючись до краю лісу, — не було ні вовкулаком, ні лісовиком — жоден з них не зоставив би стільки звірям та птахам. Якби було тут болото, я б припустив, що це діло рук мари, або анциболота, але ж тут поблизу немає ніякої драговини.

Відьмак нахилився, відкинув попону, під якою висів приторочений до в’юків другий меч із блискучим, оздобленим ефесом і чорним, карбованим руків’ям.

— Ось так, Рибко. Зробимо гак. Треба ж з’ясувати, чому це зброяр і жінка поїхали бором, а не трактом. Якщо будемо байдуже оминати такі події, не за робимо навіть і на овес для тебе. Чи не так, Рибко?

Кобила покірно рушила з місця, долаючи вітролом, обережно переступаючи через гілляки.

— Хоч і був то не вовкулак, а все-таки не будемо ризикувати, — провадив відьмак, виймаючи з торби біля сідла букетик аконіту і вішаючи його на вудила. Кобила пирхнула. Геральт розшнурував жупан під шиєю і виставив назовні медальйона з викарбуваною на ньому ощиреною вовчою пашею.

Прикріплений до срібного ланцюжка, медальйон погойдувався на грудях відьмака в ритм ходи коня, виблискуючи, як ртуть у промінні сонця.