— Про що ви, панове, говорите, ради бога? — остаточно знервувався сержант.

Очі пораненого тривожно бігали, пильно вивчаючи співбесідників.

— Громадянине капітане, дуже перепрошаю, — обізвався раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сержант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджував кімнату, стояло троє мужчин, поруч сиділа на стільці дівчина. Кілька міліціонерів стовбичило під стінами.

— Прошу, громадянине капітане, звільніть мене швидше, — знову звернувся до сержанта один з чоловіків, кремезний, у пальті з вузеньким хутряним коміром і з портфелем під пахвою.

Сержант перейшов на той бік бар’єра і набрав офіціального вигляду.

— Зараз складу протокол, — заявив він, сідаючи за стіл.

— Громадянине лікар, — звернувся він до Гальського. — Чи потерпілий може давати зізнання?

— Звичайно, — мовив Гальський.

— Ну, вставай, пане. — Він делікатно, але рішуче взяв пораненого за плече. — Нічого з тобою не сталося, правда?

— Який там потерпілий? — голосно буркнув біля бар’єра старий сивовусий чоловік у кашкетику-«мацеювці».

Поранений підвівся, сів, потім невпевнено встав. Він був високий і дужий; у дешевій зім’ятій синій двобортній куртці, в брудному зеленому пуловері під нею. Він нахилився до забрудненого черевика з дешевого сурогату замші і зав’язав шнурок. Йому було щонайбільше років двадцять.

«Де я його бачив? — знову подумав журналіст. — Здається, десь мимохідь. У нього гарні зелені очі, але якісь асиметричні, злі. Що ж… краса це насамперед пропорційність, а в нього все якесь скривлене, негармонійне, непропорційне. Скільки таких облич проходить щодня через приміські вокзали, магазини, третьорядні їдальні».